Кувичинська С.П. Предмет Медична біологія 2Бл\с .Лекція № 6 Тема Медична протозоологія. Медичне значення типу Найпростіші. Дата 05.04.2021р. 1 пара

 

Викладач	Кувичинська С.П.
Предмет	Медична біологія 2Бл\с .Лекція № 6
Тема	Медична протозоологія. Медичне значення типу Найпростіші.
Дата	05.04.2021р. 1 пара

 

 

План лекції.

1.  Основи паразитизму.

2.              Медична протозоологія.

3.              Характеристика типу Найпростіші.

4.              Характеристика класів типу Найпростіші.

5.              Найпростіші - паразити внутрішнього середовища людини.

6.              Найпростіші - паразити січе-статевої системи.

7.              Найпростіші - паразити кишково-шлункового тракту.

ОСНОВИ МЕДИЧНОЇ ПАРАЗИТОЛОГІЇ

Медична паразитологія вивчає морфологію, біологію та екологію паразитів людини, а також захворювання, які вони викликають або розповсюджують. У природі по­всюдно зустрічається паразитизм, тобто така форма співжиття двох організмів, яка вигідна для одного і шкідлива для другого. Організми, що живуть постійно чи тимчасово за рахунок інших організмів і використовують їх як місце проживання і джерело живлення, а також завдають шкоди хазяїну (живителю), називаються паразитами. Паразитичними організмами є віруси, велика кількість штамів бактерій, гриби і деякі вищі рослини. З тварин паразитичний спосіб життя ведуть деякі найпростіші, гельмінти, членистоногі.

Медична паразитологія включає три розділи: медичну протозоологію, гельмінтологію та арахноентомологію.

Медична протозоологія вивчає морфологію паразитів з типу найпростіших, цикл їхнього розвитку, шляхи циркуляції у природі й проникнення в організм, а також засоби діагностики, профілактики захворювань і знищення паразитів.

Медична гельмінтологія вивчає морфологічні особливості гельмінтів людини (паразитичних плоских і круглих червів), цикли їхнього розвитку, шляхи циркуляції у природі, способи зараження людини, а також визначає слабку ланку циклу розвитку для впливу на нього з метою знищення паразита і розробки раціональних засобів профілактики захворювань.

Медична арахноентомологія вивчає представників типу членистоногих, що є природними резервуарами, переносниками і збудниками захворювань людини.

Захворювання, викликані паразитами тваринної природи, називають паразитарними, або інвазійними.

Хвороби, викликані вірусами, а також прокаріотами, бактеріями, називаються інфекційними. Найбільше патогенне значення із бактерій мають спірохети та рикетсії.

За тривалістю контактів паразитів з організмом хазяїна їх поділяють на справжніх і псевдопаразитів, тимчасових та постійних. Справлені паразити пов'язані з хазяїном протягом значної частини свого життя. Псевдопаразити випадково потрапляють в організм іншого виду, де зберігають деякий час життєздатність. Наприклад, личинки хатньої мухи випадково можуть потрапити у кишки людини. Тимчасові паразити більшу частину свого життя проводять у зовнішньому середовищі і нападають на хазяїна, який для них є джерелом живлення тільки  в  період живлення  (самки  кровосисних  комарів,  кліщів).  

Постійні паразити, як правило, не покидають хазяїна. Для них хазяїн не тільки джерело живлення, а також місце постійного проживання (лямблії, аскариди, гострики, коростяні кліщі).

Особливу групу складають факультативні паразити. Ці тварини живуть у вільному стані, але випадково потрапляючи в організм, можуть існувати за його рахунок. Прикладом факультативних паразитів, патогенних для людини, є деякі вільноживучі амеби. Зокрема останнім часом з'ясована патогенність гартманели, акантамеби і неглерії , які мешкають у воді, вологому грунті, відстойниках. Зараження людини відбувається при купанні в плавальних басейнах, ставках, озерах, що мають замулене дно. Потрапляючи через носову порожнину чи носоглотку, амеби проникають у порожнину черепа по периневральних просторах нюхового нерва і викликають амебний менінгоенцефаліт.

Залежно від місця проживання в організмі хазяїна розрізняють зовнішніх і внутрішніх паразитів.

Зовнішні, або ектопаразити (кліщі, кровосисні комарі), проживають на зовнішніх покривах (шкіра, волосся). Внутрішні, або ендопаразити, локалізуються у внутрішніх органах, тканинах, клітинах хазяїна (плоскі і круглі черви, що паразитують у кишках, печінці та інших органах; найпростіші — в клітинах шкіри, крові, лімфатичних вузлах тощо).

Протягом життя паразити проходять певні життєві цикли розвитку, включаючи личинкові й статевозрілі форми. Нерідко один і той самий паразит у процесі розвитку міняє свого хазяїна, тому хазяїни поділяються на остаточних, проміжних і резервуарних. Остаточним, або дефінітивним, хазяїном називають організм, в якому паразит знаходиться у статевозрілій стадії і розмножується статевим шляхом. Організм, в якому паразит живе в личинковій стадії і розмножується безстатевим шляхом, називається проміжним. У /деяких паразитів бувають два чи більше проміжних хазяїнів, що позначаються як перший, другий і т. п. Наприклад, кінцевий хазяїн котячого сисуна — людина та м'ясоїдні ссавці, перший проміж­ний — молюски, другий проміжний — прісноводні риби. Резервуарним хазяїном називають організм, в якому паразити зберігають життєздатність, накопичуються, але подальший розвиток їх не відбувається.

За біологією розвитку паразитичних червів поділяють на дві великі групи: біогельмінти і геогельміити.

Біогельмінти проходять житгєві цикли із зміною хазяїнів (всі сисуни, стьожкові черви й окремі види круглих). Між хазяїнами існують живильні (трофічні) зв'язки. Зараження остаточного хазяїна відбувається при поїданні проміжного хазяїна, в якому паразитує личинкова стадія даного виду паразита. Наприклад, людина заражається свинячим ціп'яком, вживаючи заражену свинину.

Геогельміити розвиваються без проміжних хазяїнів (значна частина видів круглих червів, розвиток яких відбувається у грунті). Зараження може відбутися пасивно при вживанні немитих овочів і фруктів, на яких можуть знаходитися яйця гельмінтів (наприклад, аскариди, волосоголовця) або активно (наприклад, личинки кривоголовки проникають через шкіру при безпосередньому контакті людини з грунтом, де вони знаходяться).

Людина, інвазована більшістю видів біо- чи геогельмінтів, не заразна для інших. Проте є гельмінти (карликовий ціп'як, гострики), яйця яких заразні (контагіозні) для людей зразу ж або через невеликий відрізок часу після виділення їх хворою людиною. Відповідно такі гельмінти є збудниками контагійних гельмінтозів.

Паразит і хазяїн взаємопов'язані і взаємно впливають один на одного. Характерна особливість паразитів — патогенність (гр. pathos — страждання, genesis — народження), тобто здатність викликати захворювання. Назву паразитарним хворобам дають за родовими назвами паразитів, добавляючи до кореня латинської родової назви суфікс -оз, -ьоз, -аз (аскаридоз, трихінельоз, амебіаз). Паразити можуть по-різному впливати на ха­зяїна.

 

Механічна дія проявляється у вигляді пошкодження тканини органами прикріплення чи за допомогою ротового апарата паразита. Великі паразити (ціп'яки, аскариди) можуть спричиняти рефлекторний спазм кишок, непрохідність кишок, закупорку жовчних протоків печінки, а іноді й розрив кишок. Крім того, механічний вплив можуть здійснювати личинкові стадії гельмінтів, які стискують органи і порушують трофіку (ехінококовий пузир).

Патогенна дія деяких гельмінтів пов'язана з міграцією личинкових стадій в організмі людини. У процесі міграції личинки руйнують тканини, викликають запальні процеси, сприяють проникненню інфекції (личинки анкілостомід, аскарид, трихінел).

Відняття поживних речовин у хазяїна виявляють дуже великі за розміром паразити кишок (наприклад, ціп'яки). Вони використовують частину перетравленої їжі, що може зумовити виснаження організму хазяїна. При паразитуванні анкілостом, що живляться кров'ю, розвивається недокрів'я. Стьожак широкий адсорбує з кишок ціанокобаламін (віт. В₁₂), дефіцит якого в організмі хазяїна спричинює злоякісне недокрів'я.

Токсичну дію виявляють продукти життєдіяльності паразитів — токсини. Наприклад, токсини малярійного плазмодія викликають приступи гарячки у хворого. Проявом токсичної дії гельмінтів на організм хазяїна може бути втрата апетиту, загальне нездужання, запаморочення, нудота, блювання, зменшення маси тіла, зниження працездатності і т. п. Токсичні продукти гельмінтів (наприклад, анкілостом) викликають у дітей затримку не тільки фізичного, але й розумового розвитку.

В    організмі    хазяїна    постійний    паразит    забезпечений    поживою.    Зв'язок ендопаразитів   із   зовнішнім   середовищем   опосередкований   через   організм   хазяїна. Внаслідок цього в будові багатьох паразитів спостерігається тенденція до спрощення., Прикладом зміни організації в зв'язку з паразитичним способом життя може бути втрата органів чуттів, відсутність травної системи у кишкових стьожкових червів,

У людини можуть одночасно існувати паразити різних видів. Сукупність всіх паразитів, що населяють організм хазяїна, називається паразитоценозом. Початок розвитку вчення паразитоценології поклав Є. Н. Павловський. Прикладом паразитоценозу є суспільство кишкових найпростіших, гельмінтів і бактерій. Відомо, що хвороба Боткіна, черевний тиф, інші інфекційні хвороби мають важчий перебіг у хворих на кишкові форми гельмінтозів.

Джерелом збудників хвороб бувають люди або тварини, в організмі яких паразит мешкає.

Захворювання, збудники яких вражають тільки людину, називаються антропонозами. Біологічним хазяїном і джерелом збудника цих хвороб (малярії, висипного, поворотного тифу та ін. є заражена людина). Захворювання, збудники яких вражають людей і тварин, називаються антропозоонозами. При цьому джерелом збудників захворювань є свійські і дикі тварини (лейшманіоз, фасциольоз, опісторхоз).

Диких тварин, в організмі яких збудник зберігається тривалий час, називають природним резервуаром. Наприклад, гризуни є природним резервуаром збудників чуми, туляремії.

Шляхи зараження людини збудниками паразитарних захворювань різноманітні. Цисти найпростіших і яйця гельмінтів потрапляють у рот з овочами і ягодами, що забруднені фекаліями, а також із брудних рук. Ряд личинок гельмінтів можуть потрапити в організм людини при вживанні напівсирого м'яса, риби, крабів, водяних рослин. Такий шлях зараження називається аліментарним (трихінельоз, теніоз, аскаридоз та ін.). Продукти харчування, руки, з яких яйця чи цисти потрапляють у рот і кишки, називаються факторами передом. У деяких випадках можна заразитися при ходінні босими ногами по забрудненому грунту чи купанні в заражених водоймищах, звідки личинки активно проникають через шкіру і через слизові оболонки (шистосомоз, анкілостомоз).

 

Можливе повторне чи багаторазове зараження хазяїна, вже зараженого тим чи іншим видом паразита, що називається суперінвазіею. Наприклад, зараження людини опісторхозом може відбуватися багаторазово при повторному вживанні зараженої риби. При деяких пара­зитарних захворюваннях (лямбліоз, гіменолепідоз, ентеробіоз) можливе повторне самозараження — аутореіивазія чи аутосуперінвазія. Іноді має місце розвиток яєць у статевозрілі форми без виходу з організму людини в зовнішнє середовище — аутоінвазія. Аутоінвазія можлива при паразитуванні карликового ціп'яка. В результаті аутоінвазії у людини, хворої на теніоз, розвивається цистицеркоз різних тканин (м'язів, мозку, очей та ін.).

Для циркуляції багатьох збудників потрібні переносники, роль яких виконують кровосисні членистоногі (кліщі, комахи). Інфекційні та інвазійні захворювання, збудники яких передаються через кровосисних переносників, одержали назву трансмісивних. Наприклад, комарі є переносниками малярії, кліщі — туляремії, енцефаліту тощо. Слід розрізняти специфічних переносників збудників трансмісивних захворювань і механічних. Специфічними переносниками називають членистоногих, в організмі яких збудник проходить цикл розвитку. Наприклад, малярійний комар є специфічним переносником малярійного плазмодія.

Механічними переносниками називають членистоногих, в організмі яких збудник не розвивається, а тільки розповсюджується за допомогою їх. Так, хатні мухи на зовнішніх покривах, лапках, у кишках переносять збудників різних захворювань (холери, дизентерії, черевного тифу). Ці захворювання не є трансмісивними.

Розрізняють облігатно- і факультативно-трансмісивні захворювання. Облігатно-трансмісивні передаються від одного хазяїна до іншого тільки через переносника. На­приклад, малярією людина може заразитись тільки при укусі зараженим малярійним комаром, лейшманіозом — при укусі зараженим москітом.

Факультативно-трансмісивні хвороби передаються як через переносника, так і іншими шляхами (чума, туляремія тощо). Чумою людина може заразитися при укусі блохами, повітряно-крапельним шляхом, а також контактно при обдиранні шкірок з хворих тварин.

Існує широка група хвороб, збудники яких циркулюють на певній території серед диких тварин, нерідко за допомогою кровосисних переносників, їх називають природно-осередковими. Захворювання цієї групи характеризуються такими особливостями: 1) збудник циркулює в природі незалежно від людини; 2) резервуаром збудників служать дикі тварини; 3) розповсюджені на території з певними природними умовами, де мешкають резфвуарні хазяїни. Деякі природно-осередкові захворювання є трансмісивними. У цьому випадку повинен бути переносник. Наприклад, природний осередок лейшманіозу — це частина території пустелі, населена гризунами, зараженими лейшманіями і москітами, які живуть у їхніх норах. Прикладом природно-осередкових трансмісивних інфекційних захворювань, що існують у природі незалежно від людини, є кліщовий енцефаліт, кліщовий поворотний тиф, чума

Природно-осередковий характер мають захворювання, що розповсюджуються без переносників, тобто не-трансмісивні (опісторхоз, парагонімоз, дифілоботріоз, ехінококоз та ін.). Передача збудників таких захворювань здійснюється в основному харчовим і контактним шляхом.

Таким чином, природний осередок включає 4 компоненти: 1) збудник захворювання; 2) резервуари} хазяїни; 3) географічна територія з відповідними умовами; 4) переносник.

Медична протозоологія

Медична протозоологія вивчає паразитів людини із типа Простіші. В теперішній час відомо понад 10 000 видів простіших. До типа Простіші відносяться організми, тіло яких складається з однієї клітини. За складом простіші відповідають еукаріотичній клітині любого організму, однак в зв'язку з тим, що ця клітина зображує собою цілий організм, вона виконує більше функцій, ніж окремі спеціалізовані клітини багатоклітинних. Вона самостійно живиться, пересувається, захищається від ворогів, переживає несприятливі умови. Тому, окрім звичайних загально клітинних органел, до складу клітин простіших входять органели, які забезпечують виконання цих функцій. У більшості простіших є органели пересування: джгутики, війки або тимчасові вирости цитоплазми - ложноножки.

Органелами живлення служать травні вакуолі, які містять травні ферменти. Живлення здійснюється шляхом фагоцитозу (активний захват і поглинення рідини, яка містить в собі живильні речовини). Прісноводні простіші мають органели, які регулюють водно-сольовий баланс, - так звані укорочуванні вакуолі. Ці вакуолі мають вид невеликих пухирів, які періодично укорочуються. Концентрація солей в клітині вище, ніж у прісній воді, тому вода поступає в клітину через зовнішню мембрану за законом осмосу. При скорочуванні вакуолей лишки води із цитоплазми викидаються. Морські і паразитичні простіші, які живуть в середовищі з високою концентрацією солей, можуть бути позбавлені скорочуванних вакуолей.

Більшість простіших мають одне ядро, нерідко зустрічаються і багато ядерні форми. Розмноження простіших здійснюється як правило різними формами ділення -різновидами мітозу. Відомий також і половий процес - обмін спадковим матеріалом між окремими клітинами (кон'югація) або злиття клітин (копуляція).

Несприятливі умови простіших зазвичай переживають у стані цисти. Циста -нерухома форма простішого, яка покрита щільною оболонкою. Процеси обміну речовин в цистах різко сповільнені. Цисти володіють високою стійкістю до факторів оточуючого середовища і можуть зберігатися в несприятливих умовах тривалий час. Серед паразитів створення цист, або інцистіровання, розповсюджено надто широко. В результаті тривалої еволюції паразити настільки добре пристосувалися до життя усередині хазяїна, що оточуюче середовище стало для них несприятливим. Інцистовані в оточуючому середовищі паразити можуть переноситися вітром, водою, а також тваринами на багато кілометрів і таким чином розселятися.

Хвороби, які викликають паразитичні простіші, називаються протозойними.

Розрізняють чотири основні класи простіших, які мають медичне значення: Саркодові, Джгутикові, Інфузорії та Споровики.

Клас Саркодових. Простіші класу Саркодових характеризуються непостійною формою тіла, переміщаються за допомогою ложноножек або псевдоподій. Вони широко розповсюджені в прісних водах, морях, грунті, виконуючи в біогеоценозах

функції редуцентов. Деякі саркодові пристосувалися до життя в організмі людини, локалізуючись в основному в травній системі.

Клас Джгутикові. Характерними особливостями простіших цього класу є щільна оболонка клітини - пелликула, завдяки якій тіло набуває постійну, як правило витягнуту, обтікаєму форму, і джгутик - органела руху. Деякі представники цього класу мають декілька джгутиків. Часто у джгутикових зустрічається і опорна органела -аксостиль у вигляді щільного стержня, який проходить вздовж клітини. У ряда джгутикових є ще одна своєрідна органела руху - ундуліруюча (коливаючам) мембрана -тонкий плоский вирост цитоплазми вздовж тіла, по зовнішньому краю якого розташовано джгутика. Джгутик приводить ундуліруючу мембрану в рух, який нагадує хвилю. Серед джгутикових мається велика кількість паразитичних форм. У людини паразитичні джгутикові живуть в різних органах.

Клас Споровики (8рогогоа). Усі споровики є паразитами тварин і людини. Вони не мають органел руху, живляться за рахунок захвату живильних речовин всієї поверхні тіла. У циклі розвитку характерним є чергування стадій безстатевого розмноження, полового процесу у вигляді копуляції і спорогонії. Безстатеве розмноження здійснюється шляхом простого або множинного ділення. Статевому процесу передує угворення статевих клітин - чоловічих та жіночих гамет. Зигота, яка створилася в результаті копуляції, покривається оболонкою. Під нею відбувається спорогонія - множинне ділення зиготи, в результаті якого створюється велика кількість спорозоїтів. Споровики є паразитами внутрішнього середовища організму людини і тварин.

Клас Інфузорії. Тіло інфузорій покрито щільною оболонкою -пелликулою. Органелами руху служать множинні кіснички, які покривають усе тіло. Характерна наявність двох ядер - крупного макронуклеуса, який забезпечує обмін речовин, і малого мікро нуклеуса, який служить для обміну спадковим матеріалом при кон'югації. Часто зустрічаються також багатоядерні інфузорії. Макронуклеуси інфузорій містять поліплоїдні хромосомні набори. Зазвичай у інфузорій складно влаштовано апарату травлення: є клітинний рот (цитостом) і клітинна глотка (цитофаринкс). Паразитичних видів серед інфузорій небагато. Єдина інфузорія, яка паразитує в організмі людини, -балантидій - живе в травній системі.

Простіші - паразити травної і сечостатевої систем

Простіші, які живуть в травній і сечостатевій системах, мають прості життєві цикли, в які не включені проміжні хазяїни. Серед них зустрічається велика кількість комменсалів. Більшість простіших цієї групи створюють цисти при виході у зовнішнє середовище. Передача їх від одного хазяїна другому здійснюється без участі специфічних переносників, але часто механічними переносниками - мухами та тарганами.

До цієї групи простіших відносяться представники класів саркодових: ротова, кишкова та дизентерійна амеби, джгутикових: кишкова ті піхвова трихомонади та лямблія, а також класу інфузорій - балантидій.

Ротова амеба . Ротова амеба живе як комменсал на яснах і в зубному нальоті у 70-80 % здорових людей. В осіб з захворюваннями порожнини роту і зубів зустрічається частіше. Не виключено, що амеби чинять скрутну дію на хід цих захворювань. Розміри тіла 6-30 мкм. Псевдоподії широкі. В цитоплазмі видні бактерії і лейкоцити, якими амеба живиться. При кровотечах в порожнині рогу здатні фагоцитировати і еритроцити. Цисти ротової амеби не описані.

Кишкова амеба. Це широко розповсюджений організм, який живе в товстій кишці здорових людей. Як і амеба ротова, в звичайних умовах кишкова аеба - типічний комменсал. Розміри вегетативних форм від 20 до 40 мкм. Кишкова амеба утворює мало псевдоподій і переміщається дуже повільно. Живиться бактеріями та грибами. У хворих з кишковою кровотечею може поглинати еритроцити і лейкоцити. В оточуюче середовище виділяється у вигляді цист, які містять 8 ядер і мають розміри в середньому 18 мкм.

Дизентерійна амеба. Дизентерійна амеба є постійним паразитом людини, збудником амебіазу. Амебіаз зустрічається повсюди, але частіше в зонах з теплим жарким вологим кліматом. В кишечнику людини амеба проходить складний цикл розвитку, причому склад її на різних стадіях циклу змінюється. Розрізняють такі стадії розвитку дизентерійної амеби: а) мілка вегетативна форма; б) крупна вегетативна форма в) тканинна форма; г) циста.

Мілка вегетативна форма живе в просвіті товстої кишки. Розміри тіла 8 - 20 мкм. Рухи дуже слабкі. Іноді в цитоплазмі виявляють бактерії і гриби - елементи кишкової мікрофлори людини, якими амеба живиться. Крупну вегетативну форму виділяють із гною і кров'янистого вмісту язв кишечнику. При поносі може виділятися випорожнення в оточуюче середовище. Розміри цієї форми 15-45 мкм. Цитоплазма виразно поділена на два шари: зовнішній і внутрішній. Зовнішній шар (ектоплазма) прозорий, скловидний, внутрішній (ендоплазма) має вигляд мілкозернистої маси. В ендоплазмі можна бачити еритроцити, якими ця форма живиться. Характерно енергійне переміщення за допомогою крупних ложноножек. Тканинна форма локалізується у глибині уражених тканин. Вона трохи менше крупної вегетативної форми і не містить еритроцитів. Цисти виявляються в фекаліях хронічно хворих людей і паразитоносіїв. Вони безкольорові, округлі, діаметр їх 8 - 15 мкм. В цистах від одною до чотирьох ядер, які мають вигляд кілець.

Життєвий цикл. Людина заражається амебіазом, поглинаючи цисти з їжею або водою. В просвіті товстої кишки із цист утворюються мілкі вегетативні амеби. Вони не приносять шкоди людині і можуть інцистіроватися і виходити з фекаліями в оточуюче середовище. При переохолоджуванні, порушенні харчування і інших несприятливих умовах ці форми можуть перетворюватися в крупні вегетативні форми і упроваджуватися в стінку кишечнику, викликаючи утворення язв. Занурюючись глибше, перетворюються в тканинні форми і в важких випадках захворювання можуть з кров'ю заноситися в печінь, легені та інші органи, викликаючи в них нагноєння. Часто амеби попадають разом з вмістом кишечнику в його нижні відділи. Тут вони можуть інцистіроватися і виділятися в оточуюче середовище.

Лабораторна діагностика. Діагноз амебіазу визначають на підставі виявлення в мазку із фекалій хворого крупних вегетативних форм із проточеними еритроцитами. Чотирьох'ядерні цисти в фекаліях можуть бути ознакою цистоносія, який часто зустрічається при цій паразитарній інвазії.

Профілактика. Особиста профілактика складається в дотримуванні загальних правил особистої гігієни під час харчування та пиття води, громадська включає санітарно-просвітительну роботу серед населення, санітарне упорядкування туалетів і підприємств громадського харчування. Необхідно активне виявлення хворих і цисгоносіїв серед робітників дитячих закладів, в сфері громадського харчування та їх лікування.

Трихомонади є збудниками трихоманозів. Широко розповсюджені два види патогенних трихомонад: піхвова - збудник січестатевого трихоманозу та кишкова -збудник кишкового трихоманозу.

Піхвова трихомонада. Це крупний простіший довжиною від 14 до 30 мкм. Тіло грушевидне. Характерна наявність чотирьох джгутиків, опорного стержня (аксо стиль), який тянеться вздовж всього тіла, і ундулірує мембрани, яка доходить до середини клітини. Ядро овальне. В травневих вакуолях можна виявити лейкоцити, еритроцити і бактерії, якими живляться ці організми. Цист не утворює и розвивається без зміни хазяїна. Піхвова трихомонада викликає запалення слизових оболонок статевих шляхів у жінок та січевивідних шляхів у чоловіків. Зараження відбувається статевим шляхом.

Лабораторна діагностика. Вірний діагноз дозволяє поставити виявлення живих рухомих трихомонад в мазку із виділень січсстатевих шляхів.

 

Профілактика. Необхідно дотримуватися правил особистої гігієни при статевих контактах.

Кишкова трихомонада. Кишкова трихомонада менше, ніж піхвова, довжина її 8-20 мкм. На передньому кінці тіла мається п'ять джгутиків, а мембрана, яка ундулірує, проходить вздовж всього тіла. Живе в товстій кишці людини. Патогенна дія не встановлена, нерідко зустрічається у здорових. Вважається, що кишкова трихомонада захворювання не викликає, а тільки посилює течію різних патологічних процесів в кишечнику. Як і піхвова трихомонада, цист не утворює. Зараження відбувається під час пиття некип'яченої води, вживання в їжу немитих овочів та фруктів, а також через немиті рук.

Лабораторна діагностика: виявлення трихомонад в мазках із фекалій.

Профілактика. Така сама, як при амебіазі.

Лямблія. Лямблія - збудник лямбліозу. Паразит формою нагадує грушу, розрізану навпіл. Довжина тіла 10-18 мкм. Характерна наявність двох ядер і чотирьох пар джгугиків. По середній лінії вздовж всього тіла проходить два тонких аксо стиля. В розширеній частині тіла розміщується присмоктувальний диск, за допомогою якого паразит прикріпляється до ворсинок кишечнику. Живляться лямблії живильними речовинами з поверхні клітин кишкового епітелію. Лямблії живуть в тонкій кишці, найбільш часто в верхніх її відділах, іноді проникають в шлунок і жовчний міхур. Попадаючи в нижні відділи тонкої кишки і в товсту кишку, лямблії інцистіруються. Цисти овальні, їх довжина 10-14 мкм, усередині 2 або 4 ядра і ізогнуті джгутики. Зараження людини відбувається під час ковтання цист з водою і продуктами харчування.

Лабораторна діагностика. Проводять мікроскопіровання мазків із фекалій або вмісту дванадцятиперстної кишки. При цьому в фекаліях виявляють цисти, а в вмісті кишечнику - тільки живі вегетативні форми.

Профілактика. Така сама , як при амебіазі.

Балантидій. Балантидій - збудник балантидіазу. Це єдина паразитична інфузорія кишечнику людини. Балантидій розповсюджений повсюди, переважно серед сільських мешканців в свиноводчеських районах. Вегетативна форма овальна, довжиною до 200 мкм. На передньому кінці знаходяться цитостом і цитофаринкс. Війки розміщені продольними рядами, найбільшу довжину мають в області цитостома. Під пеликулою - шар прозорої ектоплазми. В зернистій ендоплазмі знаходиться бобовидний або гантелевидний макронуклеус. В заглибленні на його поверхні розміщен шаровидний мікронуклеус. Циста балантидія овальна або шаровидна, до 50 - 60 мкм в діаметрі. Покрита двохшаровою оболонкою і позбавлена війок. Макронуклеус має виразні межі, мікронуклеуса зазвичай не видно. Характерна наявність крупної світлої скорочувальної вакуолі.

Балантидій паразитирує в товстій кишці, живиться її вмістом. Здатен рушити стінку кишечнику і викликати язви слизової оболонки. В цьому випадку паразит заковтує еритроцити і лейкоцити. Для захворювання характерні проноси з кров'ю. Неправильне або несвоєчасне лікування може призвести до летального виходу. Часто при балантидіазі спостерігається цистоносійство.

Зараження людини відбувається при ковтанні цист. Балантидіазом, окрім людини, хворіють також свині, вони є найбільш частим джерелом зараження людини.

Лабораторна діагностика. Виявлення вегетативних форм і цист балантидія при мікроскопіруванні мазків із фекалій дозволяє поставити правильний діагноз.

Профілактика. Профілактичні заходи схожі з такими при амебіазі. Крім того, слід враховувати особу роль свиней в розповсюджуванні балантидіїв. Важливе значення мають гігієнічний вміст свиней і дотримування правил особистої гігієни під час догляду за ними.

 

Простіші - паразити внутрішнього середовища

Всі простіші цієї групи викликають у людини важкі захворювання, які іноді закінчуються смертю. Життєві цикли простіших-паразитів внутрішнього середовища розрізняються складністю.

Проникнення паразитів із оточуючого середовища в кровоносну систему, лімфу, клітини з'єднувальної тканини, м"язи і мозок хазяїна утруднено, тому зараження людини цими паразитами часто виникає при укусах кровососними комахами. У випадках, коли паразити не використовують специфічних переносників, у них розвиваються прилаштування до активного проникнення в організм людини через непошкоджені слизові оболонки. Паразитами внутрішнього середовища людини являються представники класів джгутикових - лейшманії і споровики - токсоплазма і малярійні плазмодії.

Відомо декілька видів лейшманій - збудників лейшманіозів людини. Розглянемо два із них, які мають найбільше значення.

Leishmania tгоріса - збудник шкірного лейшманіозу і L.donovani - збудник вісцерального лейшманіозу (внутрішніх органів). Обидва види за складом схожі і мають однакові цикли розвитку, які відрізняються в деталях. Лейшманії існують у вигляді двох форм - безджгутикової та джгутикової.

Безджгутикові форми овальні і дуже мілкі - до 3-5 мкм. Вони живуть переважно в клітинах з'єднувальної тканини людини та ряду хребетних тварин: гризунів, собак, лис. Джгутикові форми утворюються із безджгутикових в організмі москітів, які являються переносниками лейшманії. Вони великих розмірів - до 25 мкм, мають по одному джіутику і дуже рухливі.

Лейшманіози зустрічаються в багатьох країнах з тропічним та субтропічним кліматом. Вони являються типовими природо-вогнищевими трансмісійними хворобами. Природними резервуарами збудників являються гризуни, шакали, лиси і собаки, переносниками - москіти. Зараження людини виникає при укусах зараженими москітами.

Збудник шкірного лейшманіозу (хвороба Боровського) вперше виявлений і описаний у 1898 р. в Ташкенті руським лікарем П. Ф. Боровським. Цьому захворюванню притаманно утворювання довго не заживаючих язв на шкірі на місці укусу зараженими москітами. Сухі язви характерні для лейшманіозу міського типу. При лейшманіозі сільського типу утворюються мокнучі язви. Язви зарубцьовуються через декілька місяців після утворення, а на їх місці на шкірі залишаються глибокі рубці.

Лейшманіоз вісцеральний (внутрішніх органів) - дуже важке загальне захворювання, частіше поражає дітей. При цьому захворюванні значно змінюється функція печінки, порушується діяльність кровотворних органів, розвивається анемія. Без лікування захворювання часто закінчується смертю.

Лабораторна діагностика. Для визначення діагнозу проводять мікроскопірування виділень із шкірних язв (при шкірному лейшманіозі), крові або пунктату кісного мозку із грудини хворого або лімфатичних вузлів (при вісцеральному лейшманіозі). В забарвлених препаратах усередині клітин і в міжклітинних просторах виявляють безджгутикові форми паразитів. В сумнівних випадках проводять сіяння матеріалу, взятого від хворого, на спеціальне штучне середовище. Лейшманії в цих умовах переходять в джгутикову форму і легко виявляються при мікроскопіруванні. Використовують також біологічну пробу -зараження лабораторних гризунів.

Профілактика. Основне в профілактиці лейшманіозів - боротьба з переносниками.

Токсоплазма. Токсоплазма - збудник токсоплазмозу. Токсоплазмоз людини розповсюджений повсюди. Токсоплазма має форму полумісяця. Один кінець її загострений, а другий декілька закруглений. В центрі розміщується округле ядро. Довжина токсоплазми 4-7 мкм.

Життєвий цикл. Токсоплазма проходить звичайні для споровиків три стадії: безстатеве розмноження, статевий процес і стадію спорогонії.

 

Загостреним кінцем тіла токсоплазма здатна проникати в організм проміжного хазяїна через непошкоджені слизові оболонки. Безстатеве розмноження виникає в клітинах більшості органів проміжного хазяїна, де паразити розмножуються шляхом множинного ділення. Групи із кількох сотень токсоплазм або розпадаються і токсоплазми проникають в нові клітини, або покриваються щільною оболонкою (цисти). Цисти дуже стійкі можуть тривалий час зберігатися в органах ураженої тварини. В оточуюче середовище проміжними хазяїнами вони не виділяються. Проміжним хазяїном токсоплазми може бути людина, а також різні домашні і дикі тварини, у тому числі птахи.

Основний хазяїн - кішки, які заражаються поїдаючи хворих гризунів і птахів або м'ясо крупних тварин. В організмі кішки токсоплазми знаходяться в клітинах кишечнику. Тут вони розмножуються теж множинним діленням (шизогонія) і утворюють гамети. Після копуляції гамет в оточуюче середовище виділяються ооцисти. В них чиниться спорогонія, тобто ділення зиготи під оболонкою. Такі ооцисти розсіюються кішками з фекаліями і попадають до проміжних хазяїнів. Своєрідною особливістю циклу розвитку токсоплазми являється те, що проміжні хазяїни паразиту можуть заражатися не тільки від основного хазяїна, але й при поїданні друг друга. Отже, можливо зараження свиней при поїданні ними трупів мишей і щурів, які загинули від токсоплазмозу. Щури і миші заражаються друг від друга при канібалізмі. Можливо навіть внутрішньоутробне зараження плода від хворої вагітної самки, коли токсоплазми проникають в організм плода через плаценту.

Людина може заразитися токсоплазмозом різними шляхами: а) через рот - з недостатньо обробним м'ясом і молоком хворих тварин, пташиними яйцями, при недотримуванні правил особистої гігієни від час догляду за тваринами; б) через шкіру і слизові оболонки - під час зняття шкур з хворих тварин, при розділуванні туш; в) внутрішньоутробно - від матері через плаценту.

В залежності від способу зараження і загального стану організму токсоплазмоз у людини може протікати як дуже легко, так і надзвичайно важко. Найбільш важко протікає уроджений токсоплазмоз. При ураженні плода в ранній період розвитку виникають множинні виродливості.

Лабораторна діагностика. При постановці діагнозу токсоплазмозу мають значення: а) виявлення токсоплазм при прямому мікроскопіруванні матеріалу, взятого від хворої людини або трупа (лімфатичні вузли, спинномозкова рідина, печінка, головний мозок, плацента, кров); б) метод біологічних проб - введення лабораторним тваринам спинномозкової рідини або крові хворої людини і зараження їх.

Профілактика. Необхідні термічна обробка харчових продуктів тваринного походження, санітарний контроль на бійнях і м'ясокомбінатах, запобігання тісних контактів дітей і вагітних жінок з домашніми тваринами.

Малярійні плазмодії. Вони являються збудниками малярії.

Життєвий цикл. Збудники малярії мають дуже складний життєвий цикл - зі зміною двох хазяїнів: людини і малярійного комара роду Апорпеїез. З слиною зараженого комара при укусі паразити попадають в кров людини. На цій стадії вони називаються спорозоїтами. З током крові вони розносяться по організму і проникають в клітини печені. З цього моменту починається преєритроцитарна частина циклу, тобто стадія до проникнення паразитів в еритроцити. В клітинах печені паразити ростуть і переходять в стадію    шизонта.    Шизонти    розмножуються    шизогонієй.    Спочатку    ядро    шизонта

багатократно ділиться, потім біля дочірніх ядер відокремлюються маленькі частки цитоплазми і кожний паразит розпадається на тисячі мілких одноядерних мерозоїтів. Клітки печені при цьому руйнуються і мерозоїти попадають в кров. Вони упроваджуються в еритроцити, в яких проходить еритроцитарна частина циклу розвитку плазмодію. Паразит в еритроциті живиться гемоглобіном, росте і знову розмножується шизогонією, при цьому кожний плазмодій розпадається на 8 - 24 мерозоїта. Після руйнування еритроцита мерозоїти попадають в плазму крові і відтіль в нові еритроцити, потім весь процес еритроцитарної шизогонії багатократно повторюється. У Р. таїагіае він займає 72 ч, у всіх інших видів - 48 ч.

Із частини мерозоїтів в еритроцитах утворюються незрілі статеві кліпси - чоловічі та жіночі гамонти. Подальший їх розвиток можливий тільки в травневій системі комара. Якщо комар кусає людину, хворого на малярію, гамонти попадають в його шлунок, де перетворюються в зрілі клітки - гамети. Після копуляції гамет утворюється рухлива зигота, яка проникає в стінку шлунка комара. Тут вона росте, покривається оболонкою і багатократно ділиться. Ця стадія носить назву ооцисти. В кожній ооцисті, таким чином, утворюється до 10 000 спорозоїтів. Під час руйнування оболонки ооцисти вони поступають в слинні залози комара, а при кровосмоктанні - в кров'яне русло людини.

Таким чином, в організмі людини збудник малярії розмножується тільки безстатевим шляхом (тканинна і еритроцитарна шизогонія), а в організмі комара виникає стаевий процес у вигляді копуляції, а також спорогонія. Тому малярійного плазмодія вважають основним хазяїном плазмодія, а людини - проміжним.

Розвиток всіх паразитів в організмі людини проходить одномоментно (синхронно). Руйнування одночасно великої кількості еритроцитів при виході із них мерозоїтів супроводжується викидом в плазму крові значної маси токсичних продуктів життєдіяльності паразитів. їх вплив на організм виражається сильним ознобом, підвищенням температури тіла, багатим потовиділенням, слабкістю і головними білями. При малярії порушується діяльність печені, селезінки, центральної нервової системи. Число приступів може досягатися 10 - 15, після чого вони припиняються, хоча паразити в крові ще можуть бути присутніми. В такому разі людина становиться паразитоносієм.

Трьохденна, чотирьохденна і малярія овале зазвичай не приводить до смертельного ісходу. Тропічна малярія при відсутності лікування протікає важко і часто закінчується смертю. Людина може бути заражена одночасно двома або трьома видами плазмодіїв, при цьому приступи лихоманки не мають чіткої періодичності і діагноз визначити важко.

Лабораторна діагностика. Діагноз малярії ставлять при виявленні плазмодіїв в мазку або в каплі крові при мікроскопіруванні. В крові хворого можна виявити безстатеві форми паразиту - шизонти і незрілі статеві клітини - гамонти. Молода форма плазмодію, який недавно проник в еритроцит, має форму кільця і названа кільце видним шизонтом. Цитоплазма його забарвлюється в голубий колір і розміщується в вигляді ободка навколо крупної вакуолі. На тлі цитоплазми збоку видно ярко-червоне ядро.

Наступна стадія називається амебо видним шизонтом. По мірі росту у паразита з'являються ложноножки, а вакуоль зменшується. В цитоплазмі накопичується пігмент. Дорослий шизонт округлий, займає почті весь еритроцит. Наступна стадія - фрагментація (розпад) шизонта. На тлі деформірованого еритроцита видні множинні мілкі мерозоїти, які лежать кучкою. В цитоплазмі кожного мерозоїта мається ядро. Гамонти представляють собою клітки, які розвиваються також усередині еритроцитів, але вони не мають вакуолей і не утворюють ложноножек.

Профілактика. Найбільш важливі заходи - раннє виявлення і лікування хворих, досліджування мазків рові у осіб з приступами високої температури; крім того, як і при любому трансмісивному захворюванні, необхідно вести боротьбу з переносниками.

Паразитизм серед простіших розповсюджений дуже широко. Різні паразитичні простіші можуть жити практично в усіх органах людини. Окремі простіші із класів джгутикових  і  споровиків  являються  внутрішньоклітинними  паразитами.   Протозойні захворювання протікають дуже важко, нерідко закінчуються смертельним ісходом (тропічна малярія і вісцеральний лейшманіоз) або порівняно легко (лямбліоз і кишковий трихоманоз). Багато протозойних захворювань (лейшманіози, малярія та ін.) являються трансмісивними.

Завдання. Вивчити матеріал лекції. Підготуватись до практичного заняття з цієї теми. Опитування на практичному занятті.